Не буває в житті ні "тисячолітніх райхів", ні "вічних імперій". Як не називайся "безсмертним" – це нічого не змінить. Розквіт та занепад, а за ними – новий розквіт та новий занепад: такою є історія людства.

24 канал пропонує вашій увазі другу частину переліку метрополій світу, міст, які колись були центрами цивілізації, важливими та могутніми осередками, а нині – занепали. Погляд на звеличення та падіння п'яти величних міст.

Перша частина: Світові метрополії, які збідніли та втратили своє значення. Частина перша

Потосі, Болівія

патосі
Патосі майже не змінилось від часів розквіту / Фото з відкритих джерел

Якщо спитати, яке місто на початку XVII століття було найбагатшим у світі – певно, більшість відповість, що Лондон або Париж. Насправді, найбагатшим було місто –, яке розташовано в сьогоднішній Болівії. Воно лежить високо в Андах, біля підніжжя Серро Ріко – гори, яка, за легендою, складається з чистісінького срібла.

Всередині XVI століття іспанські конкістадори почали видобувати тут велику кількість срібла, що спричинило "срібну лихоманку". Робітники – з контрактами чи без них, а також раби – працювали в шахтах, а еліта міста багатіла. Навіть Мігель де Сервантес у своєму романі "Дон Кіхот" споминає Потосі, як "місто неймовірного багатства". Саме він вигадав примовку: "Це варте Потосі", яка ще й донині використовується іспанцями в сенсі "дорогого варте". Попит на срібло був великим та сталим, тож робітники приїздили до Потосі просто масово. На початку XVII століття тут жили 160 тисяч осіб і місто було одним із найбільш індустріалізованих у світі. Головний дохід отримувала іспанська імперія.

Більшість срібла з Потосі потрапляло в Європу у вигляді восьмипесових монет (pesos de ocho). Нова валюта підштовхнула іспанську торгівлю, іспанськими срібними песо торговці розплачувалися навіть в Китаї. У США вони, до речі, називалися "іспанськими доларами" та залюбки приймалися.

Наприкінці XVIII століття "срібна лихоманка" в Потосі скінчилася. Видобуток срібла різко скоротився й інфраструктура міста була зруйнована. Велика кількість pesos de ocho призвела до інфляції й валюта ця знецінилася. Кількість жителів скоротилася ще на початку століття, до 60 тисяч. Щоправда, видобуток срібла продовжувався, але, коли Сімон Болівар звільнив місто від іспанців (сталося це в 1825 році), срібла в шахтах вже майже не залишилося. На той час тут жило лише 20 тисяч осіб, але їх кількість дещо збільшилася після того, як тут почали видобувати алюміній.

Ще й до сьогодні в Потосі стоять численні будівлі, зведені в часи розквіту. Від багатств, щоправда, нічого не залишилося, місто збідніло. Тут все ще видобувається трохи цинку, олова та срібла, але більшість шахт давно вже стоять спустошені й перебувають в аварійному стані. Місто вважається одним із найбрудніших в світі, а середня тривалість життя в Потосі є чи не найкоротшою на всій планеті.

Буенос-Айрес, Аргентина

Буенос-Айрес було засновано в 1536 році іспанцями, а в 1816 році місто стало столицею незалежної Аргентини. Наприкінці XIX – початку XX століття місто квітло й залишало в порівнянні далеко позаду багато європейських та американських столиць, вважалося "осередком південноамериканського гламуру". Буенос-Айрес був економічним двигуном своєї країни, яка тоді мала одну з найпотужніших економік світу.

В 1895 році Аргентина мала найвищий ВВП на душу населення у світі, більше, ніж США чи будь-яка європейська країна – це підтверджують дані з бази Maddison Project. Починаючи з 1880 років, Аргентина переживала постійний економічний підйом, пов'язаний з експортом худоби та зерна. Щедра південноамериканська пампа давала величезні врожаї, худоба множилася, а добре розвинута залізнична мережа давала можливість швидко підвозити товари до морських портів, звідти ж – по всьому світі. Все це принесло Буенос-Айресу неймовірне багатство й, як результат – величезний приріст населення. Емігранти з Європи, особливо – з Іспанії та Італії, шарами приїздили сюди.

Наприкінці XIX – початку ХХ століття Буенос-Айрес пережив також часи бурхливої модернізації. З'являлися елегантні площі та алеї, розкішні суспільні будівлі та ще розкішніші вілли багатіїв. На той час Буенос Айрес був одним із найпрогресивніших міст світу – його називали "Парижем Південної Америки".

Після 1905 року економічний зріст сповільнився, але фінансова криза почалася лише в 1930-ті роки – через світову кризу. Країна вкрай важко переживала ці часи. Навколо Буенос-Айреса банкрутіло місто за містом – їх називали "злиденними селами" (villas meserias), добробут аргентинців зникав на очах.

Перед 1930-ми роками Аргентина була сталою демократією, але в 1930 році стався путч, який привів до влади військову диктатуру, а з нею – роки політичної нестабільності. На економіку Буенос Айреса й країни в цілому це вплинуло буквально катастрофічно. Економічного зростання як не бувало.

Сьогодні "золоті часи" Буенос-Айреса залишилися далеко позаду й місто не порівнюють більш ні з Парижем, ані з Нью-Йорком – максимум, з Далласом. Багато чудових будівель XIX та XX століть ще стоять на своїх місцях, але злидні й злочинність значно зросли. Аргентина за своїм економічним потенціалом далеко відстала від Америки та Європи.

Вас також може зацікавати: 20 таємних спілок, які справді існують

Гавана, Куба

В 1950 роки про Гавану казали, що в цьому місті є дві ріки: рікою ллється вино та такою ж рікою – гроші. В ті часи Куба мала один із найбільших в Латинській Америці ВВП на душу населення, найбільшу кількість автомобілів та телефонів на ту ж душу. Забезпечували все це три галузі індустрії: цукрова, тютюнова та туристична. Гавана була повна-повнісінька казино, люксусовими готелями та розкішними бутиками, які відвідували найбагатші туристи світу.

Економіка міста розвивалася, але за гламурними лаштунками ховалася прогнила та корумпована система. Розподіл багатства був украй нерівномірним, причиною чого була репресивна військова хунта на чолі з генералом Батістою. Організована злочинність, наркоторгівля та проституція були вкрай поширені, що офіційно заперечувалось.

У 1959 році сталася соціалістична революція, країну очолив Фідель Кастро – Кубою стали правити комуністи. Наступив довгий період руйнації економіки, який в 1962 році був прискорений американським торговельним ембарго. Здається, з того моменту в Гавані час просто завмер: по вулицях міста досі їздять американські автівки 50-х років.

фідель кастро
Фідель Кастро / Фото з відкритих джерел

На початку 1960-х Куба перейшла від ринкової економіки до планової, всі підприємства були націоналізовані. Економіку підтримував "на поверхні" Радянський Союз – аж до кінця 1980-х, поки не почав розвалюватися сам. Це призвело до того, що інфраструктура Гавани почала руйнуватися.

Після розпаду комуністичної системи та Радянського Союзу, в 1991 році, всі дотації з СРСР припинилися, а колишні соціалістичні торгові партнери побігли шукати собі ринкового щастя. Економіка Куби луснула, мов повітряна кулька, рівень життя покотився додолу. Жителі Гавани в ті часи настільки збідніли, що були змушені їсти власних домашніх тварин та ще й тварин із зоопарку.

В середині 1990-х кубинський уряд провів низку ринкових реформ економіки, серед них – дозвіл іноземних інвестицій, аби знову залучити в країну туристів. Це дало на початку нового тисячоліття поштовх економіці, тож в Гавани з'явилися гроші на ремонт старих будівель. Починаючи з 2011 року, кубинці отримали дозвіл володіти власними підприємствами.

Після смерті Фіделя Кастро в 2016 році управління взяв на себе його брат Рауль, тож Куба, загалом, залишилася комуністичною диктатурою. Попри короткочасне "відродження" та більш врівноважений розподіл багатств, сьогоднішня Гавана набагато бідніша, ніж була в 1950 роки. Середній житель міста заробляє аж цілих 20 доларів на місяць.

Детройт, США

детройт
Відбиток світової кризи на Детройті / Фото wikimedia.org

В 50-ті та 60-ті роки минулого століття Детройт був, як казали американці – Містом з великої літери. Автомобільна індустрія розвивалася тут шаленими темпами, а кількість містян зросла до 1,9 млн. Розкішні будівлі в стилях неокласицизму та Art Deco виростали, ніби гриби після дощу, нічне життя струмило з усіх щілин, а музична сцена видавала "на-гора" зірку за зіркою. У жителів Детройту водилися гроші, які вони могли спокійно витратити на розваги та розкіш: рівень заробітку як в місті, так і в усьому штаті Мічіган був набагато вищий, ніж в середньому по США. Працівники заробляли найвищу середню зарплатню в країні й ніде в США не було так багато власників домів, як у Детройті.

Щоправда, продовжувалося це не дуже довго: наприкінці 60-х для "Motor City" почалися важкі часи. Автоматизація виробництва та перенесення багатьох автофабрик в інші міста означали втрату багатьох робочих місць. Зі збільшенням рівня безробіття та бідності в другій половині десятиліття в місті почалися заворушення, розвився кримінал: кількість вбивств збільшилася на 217%, кількість пограбувань – на 539%. Заможні жителі почали масово виїжджати з міста, полишаючи за собою порожні домівки, багато з яких були просто спалені. Детройту не вдавалося зібрати достатньо податків, тож і ситуація в місті все більш погіршувалася. Інфраструктура розвалювалася на очах.

Незважаючи на намагання місцевої влади, підприємці йшли з міста до передмість – Детройт раптом став нагадувати "місто-привид": порожні крамниці, зачинені готелі та покинуті офісні споруди, які більш ніхто не бажав орендувати, зустрічалися тут скрізь.

Зростання цін на нафту в 1970-ті роки завдало ще більшої шкоди автоіндустрії, а конкуренція з іноземними автопромисловцями просто заморозила в 80-ті та 90-ті роки всю галузь. На той час Детройт вже був синонімом урбаністичного краху, а рівень безробіття в штаті Мічиган став найвищим в США.

Ця сумна історія продовжується й нині: в 2013 році Детройт став найбільшим містом-банкротом Америки. Щоправда, в 2019 як Детройт, так і інші міста так званого "іржавого поясу" (Rust Belt) трохи відновилися, але бідність та злочинність все ще "володіють" містом. Кількість жителів скоротилася майже на дві третини: за останніми даними, в Детройті проживають наразі 672 795 тисяч осіб.

Цікаво: Найбагатші державні лідери в історії

Тегеран, Іран

Економіка Ірану після всеохоплюючих реформ 60-х та 70-х років минулого століття перебувала у відмінному стані. Країна, якої того часу правив шах Мохаммад Реза, заробила свій капітал на видобуванні нафти й столиця процвітала. Місто розпочало модернізацію й кількість представників середнього класу збільшувалася щомісячно. Шах витрачав на Тегеран величезні грошові суми й місто розбудовувалося сучасними будівлями. В 1968 було запроваджено план зменшення соціальної нерівності й, як результат – фінансова ситуація багатьох жителів поліпшилася, особливо – в найбідніших тегеранців.

У 1972 році було зведено, певно, найвідомішу споруду Тегерану – Вежу Свободи, яку збудували до 2500-річного ювілею іранської монархії. Тоді вона називалася "Вежею Шавад". Ця будівля зображає тодішню впевненість країни в собі та своєму майбутньому...

тегеран вежа свободи
Вежа Свободи – один із символів міста / Фото з відкритих джерел

Але далеко не все в тодішньому Ірані було добре. Поки шах проводив модернізацію – країна залишалася похмурою диктатурою: без демократії, без опозиції, політичні супротивники кидалися до буцегарень і їх навіть вбивали без суду та слідства. В 1970 роки спротив режимові зріс до рівня революційної ситуації, шаха було звинувачено в тому, що він є "марионеткою Америки" й все це вилилося в 1979 році в Ісламську Революцію, після якої запанувала... ще страшніша диктатура, релігійна.

США запровадили санкції проти нового іранського режиму, їх підтримали інші країни Заходу. Економічне зростання Ірану перетворилося на стагнацію, а "війни в Затоці" 80-х років добили економіку майже дощенту.

Сьогодні Тегеран – місто-руїна, в якому не вистачає найпростіших речей. За даними Світового банку, в 2018 році іранці були на 30% біднішими, ніж наприкінці 70-х років. Незважаючи на величезні запаси нафти, економіка країни є значно слабкішою, ніж до революції.

Каракас, Венесуела

В 1990 роки Венесуела збагачувалася, продаючи нафту – вона була однією з найзаможніших країн Південної Америки, з одним із найбільших на континенті рівнів життя. Гордістю Венесуели був чудовий та багатий Каракас – сучасна метрополія з хмарочосами, динамічною економікою, торгівлею та багатим культурним життям.

В 1999 році президентом країни став соціаліст Уго Чавес. Його уряд ухвалив цілу низку популістських економічних законів, які якийсь час працювали й допомогли багатьом жителям Венесуели виборсатися з обіймів бідності. Але вже незабаром їх просто неможливо стало підтримувати. Наприкінці президентства Чавеса в 2013 році інфляція зросла до захмарної висоти, бідність знову поширилася й стала відчутною нестача продуктів харчування.

Середній житель Каракасу відчутно збіднів і навіть люди, які раніше вважалися представниками середнього класу, заможними – раптом зіткнулися з неможливістю купити собі борошна чи олії. Як результат – збільшився рівень злочинності, а інфраструктура Каракасу полетіла шкереберть.

На початку нового тисячоліття економіка Венесуели переживала бум, який був майже повністю залежним від нафти. Але, щойно в 2014 році ціна на нафту стала катастрофічно падати – країна цього не витримала. Уряд соціалістів не потурбувався перевести в "жирні" роки економіку на інші галузі, а введення жорсткого контролю за цінами та відмова від іноземної допомоги "добили" ситуацію.

Нестача продуктів харчування ставала все гіршою й нині голод – нормальне явище для багатьох венесуельців. Злочинність вийшла з-під контролю й Каракас став одним із найнебезпечніших міст планети. Райони, які в 90-х роки вважалися безпечними чи навіть заможними, тепер стали просто смертельними пастками.

У 2017 році економіка Венесуели втратила 35% в порівнянні з 2013 роком, а ВВП на душу населення впав на 40%. Загалом, економіка країни за минулі роки скоротилася більше, ніж в США за часи Великої депресії або СРСР часів розвалу. 90% населення збідніли.

На жаль, зараз ситуація не виглядає обнадійливою. Уряд і не думає, що країні вдасться розплатитися з величезними боргами. В 2019 році економіка знову скоротилася на 18%, а інфляція, навпаки – збільшилася не більш і не менш, як на мільйон відсотків. Це означає для Венесуели повну та остаточну економічну катастрофу.

Знайте більше: Мафія проти фашистів: чому битва за Сицилію визначала долю Італії