Дива не буде. Українці ще довго ходитимуть по пустелі

Війна не закінчиться завтра чи найближчими місяцями і навіть роками – неможливо "просто перестати стріляти".

Читайте також: Путін готовий до нормандської зустрічі, але за однієї умови

Економічного стрибка не буде – навіть, якщо "чиновники перестануть красти", тим більше, що вони не перестануть.

Пенсії і зарплати бюджетників не виростуть – мало просто цього хотіти.

Парламент доведеться переобирати знову, бо нові обличчя, вже очевидно, – це не панацея.

Перелік можна продовжувати довго. Він буде стосуватись усіх сфер політичного, соціального і економічного життя. Дива не трапиться – буде довгий шлях, тому що системних змін не відбувається. А галузеві реформи можуть дати результат тільки у далекій перспективі, якщо пощастить. Спробую пояснити чому так.

Чи вдастся розбагатіти країні?

Економіка, зарплати, пенсії… Саме з цього усе починається, а тут усе достатньо просто, як би "експерти" не намагалися вас заплутати. Природу появи нових грошей людство зрозуміло і описало вже давно: гроші вкладаються у виробництво, а вироблені товари продаються дорожче, ніж їх собівартість. Це стара як світ формула "гроші – товар – гроші". І от цей значок ' (штрих) – це і є нові гроші або додана вартість. Чим вона більше – тим багатше суспільство.

Найоптимістичніші прогнози говорять, що приріст Валового внутрішнього продукту, а це сукупність усіх "штришків" у країні за рік, планується на рівні 5%. Тобто при справедливому розподілі багатства ми зможемо ставати багатшими по 5% у рік. Якщо людина заробляє 10 тис. грн на місяць, то у наступному році це буде 10500. І так далі. За 5 років ми можемо отримати 13 – 14 тис. грн місячної заробітної плати. Чи можна вважати, що це економічний стрибок? Ну навряд.

Чому так? З формули Г-Т-Г' видно, що повинно ставати більше виробництва товарів або послуг, а для цього у нього треба вкладати більше грошей, яких немає. Все просто, як у дитячому мультфільмі: "щоб продати щось непотрібне, треба купити щось непотрібне, а у нас грошей немає".

Кредити – не панацея

Вихід є: ще одне джерело походження грошей – кредит. Можна взяти гроші в борг, вкласти їх у виробництво, повторити операцію багато разів і коли "штрихів" накопиться достатньо – віддати борг. Але для того, щоб брати кредит, ціна цього кредиту (відсотки, які за нього треба платити) має бути менше, ніж очікуваний "штрих". Український центробанк (НБУ) встановив ставку на рівні 15,5%, відповідно комерційні банки дають кредити під більший відсоток. Рентабельність бізнесу (все той самий штрих, тільки у відсотках) повинна складати 30-40%, щоб це було виправдано. А такого у світі не буває, якщо звісно це не якась схема. До речі схем таких багато: добича нафти, газу, корисних копалин, торгівля на біржі – коли спекуляцій більше, ніж реального ринку. Але усе це, зрештою, вигідно тільки великим власникам капіталу, середній клас від цього стає тільки біднішим. Це історія вже про монополії, корупцію і різного роду зловживання. Зазвичай вони незаконні.

Чому не знизити процентну ставку? Якщо у наших умовах знизити ціну кредиту, в економіці просто стане не аргументовано багато грошей, а значить вони стануть дешевші (інфляція), а значить усі стануть просто ще біднішими. Бо зарплати номінально не виростуть, на відміну від цін.

Важливо! ООН підбила сумні підсумки війни на Донбасі

У 30-х роках у США президент Рузвельт за поради економіста Кейнса стимулював купівельну спроможність. Логіка в тому, що коли у людей стає більше грошей, вони починають більше купувати товарів, а значить їх більше виробляють, виробництво збільшується, грошей стає більше.

Українська держава наче і намагається підтримувати штанці усім "малозабезпеченим", але це не працює. Бо гроші йдуть у формі соцвиплат і витрачаються на товари іноземного виробництва або з великою складовою іноземної вартості: закордонне обладнання на підприємствах, наприклад. До того ж цих грошей ледве вистачає на те, щоб підтримувати економіку у такому стані, як зараз.

Теоретично могли б спрацювати державні інвестиції в інфраструктуру, хоча б дороги, але це повинні бути великі інвестиції, а будувати мають вітчизняні підрядники. У нас би і дороги з'явились, і купівельноспроможні громадяни, які їх будують та платять податки до бюджету. Але ж грошей немає, зате є величезна корупція. Ми усі знаємо, що доріг не з'явиться і зарплати не заплатять, а гроші просто засвоять і вивезуть за кордон.

А якщо знищити корупцію в країні?

Тим не менше, якщо уявити, що корупції немає, що можна було б зробити? Перенаправити гроші з соціалки (пенсії, субсидії, пільги) на інфраструктурні проєкти. Сотні мільярдів гривень запустили б економіку. Але що робити з пенсіонерами, бюджетниками, "шахтарями"?

Усі постіндустріальні країни пройшли цей шлях: закриття збиткових підприємств, пенсійне і медичне страхування. Ми теж пройдемо, але з часом. А поки що тішимо себе ілюзією великих можливостей, які нам нібито дає "Південмаш", "Антонов", державні порти та залізниця. Усі ці підприємства чекає доля київського "Більшовика", від якого лишились тільки стіни і назва. А ті, що можуть давати прибуток, стануть новими прикладами "Криворіжсталлі" – їх куплять іноземці, і це далеко не найгірший варіант, такі хоч роботу дають і податки платять.

Україні необхідно зосередити зусилля на декількох національних проєктах, які створять умови для ведення бізнесу: наприклад, інфраструктура, боротьба з корупцією і дерегуляція. Направити сюди усі наявні ресурси. Проєкти справді мають бути національними. Кожен має вкласти свій внесок у їх розвиток: хтось роботою, хто власними грошима, а хтось – їх втратою. Це буде складно, але вже за 3-4 роки ми побачимо результат.

По-іншому ми ще будемо довго чекати, поки усі ці прірви, що тягнуть ресурси, загинуть і тільки потім повільно почнемо будувати усе наново. І ми все одно прийдемо до того, що "треба затягнути пояси". Тільки трапиться це через багато років, а можна це усвідомити вже зараз і почати працювати. Це можна було усвідомити ще 28 років тому.

Ситуація з війною приблизно така сама. В офісі президента кажуть, що "політика миру" – це інструмент тиску на Москву. Там хочуть виставити Кремль у поганому світлі на світовій арені. Мовляв, коли усі побачать, хто насправді не хоче миру, усе зміниться. Фактично це та сама політика, яку проводила АП Порошенка, тільки метод інший. Але він не спрацює. Ніхто не вирішить цю проблему за нас. А для вирішення її у нас недостатньо ресурсів: політичних, військових, дипломатичних, а якщо простіше – економічних, тобто грошей. Давно було сказано, що потужна армія потрібна для того, щоб її ніколи не треба було застосовувати. Потужне військо – це найкращий інструмент для досягнення миру. А один танк коштує декілька мільйонів доларів, літак десятки, корабель сотні мільйонів. Але у нас все і далі немає грошей.

І з парламентом подібна історія. Необхідно вкладати ресурси у політику. Не тільки гроші – роботу, ідеї, час. І цим мають займатись усі. Якщо у політику зараз інвестує тільки найбагатша частина українців – очевидно, чиї інтереси обслуговують ці політики. Так, ситуація буде потроху мінятись, але це дуже повільний шлях. Поки ми не фінансуємо професійних політиків, ми отримуємо випадкових людей або чиїхось людей. Значить і проблеми вони або створюють, замість того щоб вирішувати, або вирішують – тільки не проблеми народу, а проблеми цілком конкретних людей.

Усе це світоглядні речі, з масштабуванням на усю країну. Якщо розглядати їх більш прискіпливо, виникає купа нюансів. Але нам необхідно приймати рішення: ми нарешті підемо чи будемо і далі мріяти?

Колись один народ прийняв складне рішення: залишити старі ілюзії і почати шукати кращого життя. І потім ще 40 років вони ходили по пустелі. Але для того, щоб такий складний шлях пройти, його треба нарешті почати, а не просто замріяно дивитись у вікно.

Читайте також: Москва не хоче миру: США розкритикували Росію