Першу частину читайте тут: Як знайти хорошу роботу і заробляти більше: інтерв'ю з економістом
Чому українці бідні? Як побороти бідність? Чому не можна економити на відпустках? Як правильно інвестувати у себе? Чи дійсно всім українцям потрібна вища освіта?
Відповіді на ці питання журналістам 24 каналу дала доцент Київської школи економіки, консультант Світового банку Ольга Купець.
Купець: Людський капітал країни – це здорові і освічені люди (фото – Facebook)
Суто з економічної точки зору ринок праці в Україні зараз працює як ринок?
Як цивілізований ринок, де діють лише ринкові сили – ні. Більш-менш цивілізовано ринок праці виглядає у великих містах – у Києві, Дніпрі, Харкові, Одесі та Львові. У таких містах більша конкуренція, люди є більш освіченими, працює більше компаній всього і компаній з іноземним капіталом або ж зі стабільними зв’язками з іноземними бізнес-партнерами. Тому в цих містах більше закордонної культури, коли при прийнятті на роботу перевага віддається не неформальним зв'язкам, а тому, які продуктивні характеристики є у кандидатів. За таких умов є пропозиція праці, є попит і є якась більш-менш ринкова рівноважна зарплата, діють закони ринку. Але у формальному секторі дія ринкових механізмів обмежується через втручання держави, насамперед, встановлення мінімальної зарплати і трудове законодавство, які регулюють умови прийняття на роботу і звільнення та самого робочого процесу.
Читайте також: Правила роботи: як планують змінити Трудовий кодекс України
Якщо ми говоримо про регулювання ринку праці шляхом трудового законодавства, його лібералізація уже давно на часі. Бо чинний Кодекс законів про працю було прийнято у Радянській Україні 1970 року, і незважаючи на величезну кількість змін і поправок за 47.5 років, він не відповідає сучасним ринковим умовам. З іншої сторони, опитування роботодавців показують, що Кодекс законів про працю не є великою перешкодою для розвитку бізнесу, тому що є багато схем, як його обійти. Що, до речі, теж не правильно, бо тоді незахищеними виходять самі працівники. Якщо ж люди не бачать належного захисту у формальному секторі, вони ідуть працювати у сектор неформальний. Там діють уже зовсім інші закони, і питання захисту працівників взагалі не стоїть.
Захист працівників – це теж форма боротьби із бідністю?
Правильно. Єдине, що є дві форми захисту працівника. Перша – це радянська форма, яку в нас намагаються зберегти й досі. Вона полягає у захисті працівника через недопущення його звільнення, створюються різні перешкоди для роботодавця, щоб людина була прив'язана до робочого місця і могла працювати, скільки вона хоче. Альтернативний варіант, який зараз активно популяризується в Європі – не прив’язка людини до робочого місця, а надання працівникові захисту у ширшому розумінні.
Якщо людина раптом втрачає роботу (що цілком ймовірно в умовах глобалізації), вона може звернутись до служби зайнятості, отримувати там не лише допомогу по безробіттю, яка покриватиме витрати під час періоду пошуку роботи, але й мати можливість перепідготовки або оновлення професійних навичок, підтримки в організації власної справи чи в працевлаштуванні на наявні вакансії із гідним рівнем зарплати. Тоді працівник знає, що навіть у випадку втрати попереднього місця роботи він може достатньо швидко знайти роботу, можливо в іншому секторі і на іншій посаді. У такому варіанті захист трошки змінює форму – це є захист людини на ринку праці в країні.
Купець: Інвестиції у свій людський капітал приносять додаткові вигоди (фото – Facebook)
Минулого року я робила дослідження, яке показало, що у нас молодь дуже мобільна на ринку праці порівняно з багатьма іншими країнами з перехідною економікою, вона готова змінювати робочі місця, якщо щось її не задовольняє. Але люди старшого віку, які багато років працювали на одному місці, часто не мають навіть навичок пошуку роботи, не знають як написати резюме, як шукати роботу, як поводитись на співбесіді, якщо їх зрештою туди запрошують. Вони, можливо, мають хороші технічні навички, але не вміють шукати роботу і не володіють тими м’якими навичками, які зараз на ринку потрібні. Тому працівники старшого віку часто залишаються зі своїми роботодавцями, незважаючи на затримки зарплати, її низький рівень чи погані умови праці. А якщо вони втрачають роботу, то мають дуже великий ризик довготривалого безробіття чи роботи у неформальному секторі.
Читайте також: Безробітні і "нелегали": кого більше серед українців
Через це я вбачаю дуже важливу роль держави у питанні навчання дорослого населення, причому потрібно починати з розвитку корисних "м’яких" (соціо-емоційних, некогнітивних) навичок. Навчання впродовж життя поряд з ефективними заходами активної політики зайнятості і справедливою системою соціального захисту є основними компонентами захисту працівників на ринку праці у ширшому, більш сучасному, розумінні.
Зараз часто повторюють, що потрібно робити інвестиції у себе. Що це означає?
Це означає освіту, якщо людина усвідомлює, що вона їй потрібна. Йдеться не лише про класичну освіту у навчальних закладах, а й про проходження онлайн-курсів і про відвідування різноманітних лекцій, тренінгів, курсів підвищення кваліфікації тощо. Здорове та якісне харчування, заняття спортом, активний відпочинок, отримання якісних медичних послуг, в цілому підтримка власного здоров'я – це також інвестиції у себе.
Здоровий та сповнений сил працівник працює результативніше, ніж нездоровий та втомлений. Інвестиції у свій людський капітал потім приносять додаткові вигоди у вигляді вищої зарплати та отримання задоволення від життя.
Наскільки українці усвідомлюють оцю необхідність інвестувати у розвиток людей?
Я робила відповідні дослідження щодо інвестицій роботодавців у підготовку та підвищення кваліфікації працівників в Україні та трьох кавказьких країнах. Роботодавці розуміють, що аби мати конкурентні переваги на ринку, їм потрібно мати добре підготованих фахівців. Але маленькі компанії, які працюють без інвестицій, інновацій та зв’язків з іноземними компаніями, не інвестують у розвиток працівників, тому що вони або не мають фінансових можливостей для підвищення кваліфікації працівників, або не мають потреби у постійному розвитку працівників через застарілі методи роботи та технології. Великі компанії, які є інноваторами та активно розвиваються, відчувають потребу у розвитку їхнього людського капіталу і готові у це вкладатись. При чому вони вкладають ресурси не лише у підготовку нових працівників, але й пропонують якісь тренінги всередині компанії чи за її межами працівникам із досвідом роботи.
Читайте також: Економіст по ринок праці: Економічна нерівність до певної міри є бажаною
Що ж стосується самих працівників, вони часто стають жертвами патерналізму, який лишився ще з часів Радянського Союзу. Люди думають, що за їхній розвиток мають відповідати роботодавці, і роботодавці, відповідно, повинні за це платити. Але перші теорії інвестицій у людський капітал, представлені в економічній літературі (починаючи з Гері Бекера), показують, що роботодавцям це невигідно.
Працівники мають самі інвестувати у свій розвиток, тому що вони потім зі своїми покращеними навичками можуть перейти на іншу роботу. У нас така традиція тільки зараз починає формуватись і є більш поширеною серед молоді, яка усвідомлює, що про себе потрібно думати самостійно і самому вкладати у свій розвиток. Більшість, на жаль, думає, що або роботодавець їм щось винен, або держава.
Питання вищої освіти. Чи не девальвували українські дипломи про вищу освіту за останні роки?
Значно девальвували. Надмірна кількість навчальних закладів, недостатність коштів у розрахунку на одного студента, викладачі не завжди мотивовані, і тому якість освіти виходить досить низька. З іншого боку, економіка розвивається таким чином, що з боку попиту також виникають проблеми. Тобто немає достатньої кількості робочих місць, де потрібні були б люди з вищою освітою. Виходить, що люди працюють на посадах, де їхня освіта їм не потрібна.
Частка зайнятих осіб з надмірним рівнем освіти для робочих місць за віком та рівнем освіти (%), 2004 та 2013 рр. (З дослідження Ольги Купець. Розрахунки на основі даних ВОРС)
Я проводила дослідження, і за різними методами і даними виходить, що понад 30% людей з дипломами про вищу освіту працюють на посадах, де не потрібна вища освіта, а серед когорти до 30 років частка таких осіб доходить до 40%. Виходить, що витрати на цю освіту, чи то з державного бюджету, чи з кишень батьків, були витратами в повітря, бо люди не працюють не те що за фахом, а навіть не за рівнем освіти.
Читайте також: Пів-України "нелегалів": результати дослідження тіньової зайнятості
Відтак, ми можемо зробити висновок, що потрібно змінювати ставлення до вищої освіти?
Так. Потрібно. Потрібна профорієнтація. Потрібне усвідомлення, що не на всіх робочих місцях потрібна вища освіта. Зараз, коли стали більш жорсткими умови прийняття до вищих навчальних закладів, багато молоді відмовляється від вищої освіти. Вони просто ідуть працювати туди, де є робочі місця. Є дівчата, які стають перукарями чи майстринями з манікюру, продавчинями чи операторам кол-центрів, хлопці ідуть працювати на будівництво чи промисловість – вони заповнюють ту нішу, яка є вільною на ринку праці, заробляють гроші і навіть не думають про навчання у ВНЗ. Вони проходять через систему профтехосвіти і перед ними відкривається чималий спектр посад.
Труднощі, з якими стикаються фірми, під час найму працівників (%). (З дослідження Ольги Купець. Розрахунки на основі вибіркового обстеження фірм в Україні в рамках дослідження STEP 2014 року)
Тобто молодь легше ставиться до питання відсутності вищої освіти?
Так. Головне, щоб батьки розуміли, чи їм потрібно, щоб у дитини був просто диплом якогось ВНЗ, чи потрібно, щоб дитина була задоволена, щоб вона хотіла навчатись і навчалась, і щоб дитина потім успішно працювала, якщо не за спеціальністю, то хоча б у професійній групі, де диплом про вищу освіту дійсно потрібен.
Батьки мають придивлятись до самих дітей, а не реалізовувати власні амбіції. Потрібно дивитись на те, чого дитина хоче і що вона може. Корисними у цьому є профорієнтаційні тести, наприклад адаптований до українських реалій тест на mycareer.org.ua. І потрібно зважати, що в українській економіці, яка за технологічним розвитком суттєво відстає від розвинених країн, є стабільний попит на робітничі спеціальності та спеціальності у сфері послуг, де не потрібна вища освіта.
Наявність диплому про вищу освіту зараз, на жаль, не гарантує наявність корисних навичок, роботи, професійного росту, особистого розвитку чи щастя. У наших реаліях – це часто просто папірець (чи пластикова картка).
Чому людський капітал – це важливо?
Тому що людський капітал країни – це здорові і освічені люди, які можуть працювати з новими технологіями і можуть самі ті технології розробляти і впроваджувати. Виграють на ринку ті фірми, на яких працюють кращі працівники, краще підготовані і кваліфіковані. Макроекономічні дослідження показують, що людський капітал є найважливішим фактором економічного зростання. Люди продукують ідеї і люди їх впроваджують, а від цього розвивається економіка країни і збільшуються доходи населення.
Повертаючись до питання, чи українці – бідні, бо дурні…
Якщо в масштабах країни говорити, то це питання дуже актуальне. Я б сказала, що дурні, бо постійно обирають таку владу, яка не дає людям і бізнесу розвиватись, а лише дає обіцянки, які суперечать основним законам економіки. Від того пересічні українці лишаються порівняно бідними.
Суто з економічної точки зору: ми не настільки бідні, і не настільки дурні, як ми звикли про себе думати. У нас є колосальний людський капітал із величезним потенціалом. Але ми дуже програємо навіть країнам із меншим людським капіталом, які мають кращі умови його використання і примноження. Нам потрібно розвиватись, змінювати ставлення до самих себе і до своєї країни.